Постанова Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі №569/10900/15-к стала важливим орієнтиром для судової практики у кримінальному процесі. У рішенні відображено декілька ключових підходів до оцінки допустимості доказів, тлумачення процесуальних норм, а також визначення меж повноважень органів досудового розслідування. На основі аналізу фактичних обставин і процесуального шляху справи Верховний Суд сформулював принципові позиції, які заслуговують на окреме вивчення.
Перш за все, суд підтвердив, що тимчасовий доступ до речей і документів є окремою процесуальною дією, яка має здійснюватися виключно слідчим або прокурором. Надання такого доручення оперуповноваженому, навіть при наявності ухвали слідчого судді, не узгоджується з вимогами КПК. Це порушення має характер істотного, і отримані внаслідок цього документи є недопустимими як докази у кримінальному провадженні. Таким чином, Верховний Суд чітко підкреслив, що процедурні гарантії не можуть бути формальністю – вони є необхідною умовою допустимості доказів.
Цей підхід не лише слугує уніфікації судової практики, але й зміцнює логіку дотримання процесуальних стандартів. Якщо певна особа не має повноважень на виконання конкретної дії, всі отримані нею докази автоматично мають бути виключені з розгляду. Аналогічно, як у цьому рішенні, похідні від основного доказу документи – в даному випадку експертні висновки – також визнаються недопустимими. Це узгоджується з принципом, згідно з яким порушення форми первинного доказу зумовлює недопустимість будь-яких залежних доказів.
Ще один важливий висновок полягає в тому, що сторона захисту не зобов’язана вказувати, які саме права особи були порушені, якщо йдеться про процесуальний дефект. Суду достатньо встановити сам факт порушення порядку отримання доказу. Це спрощує захист від процесуальних зловживань і дає чіткі вказівки на те, що оцінка допустимості має відбуватися на рівні дотримання процедури, а не наслідків для сторін.
Крім того, Верховний Суд акцентував, що національні суди не повинні ототожнювати підходи ЄСПЛ до загальної справедливості з вільним трактуванням допустимості доказів у національному процесі. Встановлений в КПК України процесуальний порядок має дотримуватися, навіть якщо в окремих випадках міжнародні інституції допускають оцінку справедливості за сукупністю обставин. Національні суди мають керуватись українським кримінальним процесуальним законом, забезпечуючи таким чином однакові процесуальні підходи в кожній справі.
Це рішення також має значення з точки зору практики сторони обвинувачення. Прокурорам важливо враховувати, що самі лише формальні докази, отримані з порушенням, не можуть бути використані для підтвердження вини особи. Навіть у разі наявності інших показів чи документів, якщо первинний доказ є недопустимим, це впливає на всю доказову базу. Тому прокурори мають ретельно перевіряти законність дій оперативних підрозділів і процесуальний статус осіб, що залучаються до забезпечення провадження.
Так само це рішення важливе для адвокатів – як в аспекті підготовки скарг про визнання доказів недопустимими, так і в обґрунтуванні правових позицій у суді. Верховний Суд чітко окреслив межі повноважень сторін, особливо в контексті механізму тимчасового доступу. Ці орієнтири дозволяють вибудовувати аргументацію на основі лише одного аспекту – невідповідності процесуального порядку – без потреби додаткового доведення впливу на права клієнта.
На додаток, це рішення підтверджує важливість дотримання усіх елементів форми: ухвала слідчого судді сама по собі не є легітимацією дій, якщо ці дії виконує особа, що не має відповідних повноважень. У практиці це означає, що навіть формальне дотримання кроків (наявність ухвали, факт вилучення тощо) не нівелює значення того, хто саме ці дії здійснив. Цей висновок може бути важливим для формування доказової політики на рівні підрозділів поліції, СБУ, ДБР, НАБУ тощо.
У підсумку, справа №569/10900/15-к заслуговує на особливу увагу як кейс, в якому правові висновки мають значно ширший масштаб, ніж лише межі конкретного провадження. Вона дає практичні інструменти для захисту у справах, де сторона обвинувачення використовує докази, здобуті не процесуальними методами. Для судів – це чіткий сигнал щодо того, як оцінювати допустимість у контексті формальних гарантій. Для органів досудового розслідування – це нагадування про обмеження власної компетенції. І нарешті, для бізнесу, правозахисників і юристів – це підтвердження: принцип законності має не декларативне, а реальне значення у щоденній практиці кримінального судочинства.
Юридична компанія Evidence Partners розглядає подібні правові позиції як основу розвитку сучасної кримінальної юстиції. Ми переконані, що правова визначеність, відповідальне ставлення до доказів і повага до процесуальних гарантій є основою справедливого провадження. І саме за таких умов ми можемо розраховувати на ефективну правову систему, яка не лише карає, а й захищає.
Раніше адвокат Богдан Глядик розповідав про кримінальний тиск на бізнес та як ефективний юридичний захист допомагає підприємцям і інвесторам.
Інші статті
No Comment! Be the first one.
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
