Питання кваліфікації дій особи як шахрайства традиційно залишається одним із найбільш дискусійних у практиці розгляду кримінальних проваджень, пов’язаних із білокомірцевими злочинами. Нещодавнє рішення Верховного Суду, ухвалене колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду, вкотре актуалізує критерії відмежування шахрайства від цивільно-правових деліктів та демонструє, наскільки ретельно суди перевіряють наявність умислу на заволодіння коштами під виглядом виконання зобов’язань.
Особливої уваги заслуговують висновки суду стосовно того, що наявність формально укладених договорів позики або інших цивільних правочинів не виключає можливості кваліфікувати дії сторони договору як шахрайство. На практиці це означає, що сторона захисту має зосередити зусилля на доведенні реального наміру клієнта виконувати взяті на себе зобов’язання. Якщо ж обвинувачення стверджує, що ще під час отримання грошей особа не планувала повертати позику чи будь-які інші залучені кошти, то цей момент стає визначальним для кваліфікації: йдеться про кримінальну відповідальність чи про цивільно-правовий спір. У рішенні Верховного Суду прямо наголошено, що саме відсутність (або наявність) реального наміру виконувати зобов’язання, а також можливості це зробити, має суттєве значення для розмежування цих двох видів правової відповідальності.
Суд звернув увагу, що навіть належним чином оформлений договір може бути використаний лише як прикриття злочинного умислу. І хоча це не означає автоматичної кваліфікації дій особи як кримінально караного шахрайства, проте за наявності доведеного наміру не виконувати обіцяні дії, факт оформлення угод не гарантує від кримінального переслідування. З цього випливає, що завдання захисника у подібних справах полягає передусім у виявленні та деталізації тих обставин, які свідчать про добросовісність поведінки клієнта: переговорів про умови повернення, реальних кроків щодо часткової сплати боргу, фінансової спроможності чи об’єктивних перешкод, які виникли після укладення договору. Така лінія захисту здатна суттєво підірвати аргументи обвинувачення про первинний злочинний умисел.
Не менш важливим є встановлення механізму передання майна чи грошей. Якщо особа, наприклад, вела активну діяльність із виконання зобов’язань, але з об’єктивних причин не змогла їх завершити, це швидше вказує на договірний спір, а не на шахрайство. З іншого боку, якщо з моменту отримання коштів реальної діяльності не велося, а клієнт уникав будь-яких кроків задля виконання обіцянок, підозра на шахрайство посилюється. Верховний Суд виокремлює ознаку корисливої зацікавленості, що виявляється через факт використання коштів на особисті потреби або приховування слідів їхнього руху, аби унеможливити повернення потерпілим. Однак і тут захисник має право вимагати від сторони обвинувачення чітких доказів, а не припущень.
Варто відзначити, що суд касаційної інстанції нагадав про таку істотну ознаку шахрайства, як обман або зловживання довірою. Згідно з позицією суду, обман полягає у повідомленні неправдивої інформації або в умисному приховуванні певних обставин, що суттєво впливають на рішення потерпілого надати грошові кошти чи майно. У свою чергу, зловживання довірою базується на особливих стосунках між сторонами, коли потерпілий сприймає поведінку іншої сторони як чесну та сумлінну. Успішна стратегія захисту тут часто тримається на аргументах про відсутність введення в оману: якщо клієнт діяв відкрито та надавав достовірну інформацію, а неповернення грошей зумовлене іншими, цілком об’єктивними чинниками, то відсутній і склад злочину за ст. 190 КК України.
Верховний Суд також підтвердив обов’язковість доведення прямого умислу, корисливого мотиву й мети заволодіння майном. Для сторони обвинувачення важливо поза розумним сумнівом довести, що особа отримувала гроші саме з наміром їх не повертати. Якщо таких доказів немає, справа має всі шанси повернутися в межі цивільно-правових відносин, до яких входять позовна давність, відповідальність за порушення договірних зобов’язань та інші засоби захисту майнових інтересів.
Наведені орієнтири, викладені у практиці Верховного Суду, мають важливе значення для побудови захисту у кримінальних провадженнях про шахрайство, зокрема, коли обвинувачення пов’язане із використанням позик, інвестицій чи будь-яких договірних інструментів.
Як зазначає партнер юридичної компанії Evidence Partners, адвокат Богдан Глядик, для захисника важливо ретельно документувати всі докази, що свідчать про наявність або відсутність в особи реального наміру виконувати зобов’язання. Зі свого боку, клієнт повинен усвідомлювати, що у подібних справах кожен документ, свідчення, переписка чи фінансова транзакція можуть відіграти ключову роль у доведенні або спростуванні факту шахрайства.
Раніше ми розповідали, коли засновник компанії не є службовою особою.