У сучасному українському кримінальному процесі питання обрання запобіжного заходу підозрюваним у вчиненні так званих білокомірцевих злочинів, набуває особливої гостроти. Домашній арешт визнається законодавством як гуманна та законна альтернатива триманню під вартою в слідчому ізоляторі. Проте, на практиці спостерігається тенденція до застосування найсуворішого запобіжного заходу – тримання під вартою – навіть стосовно осіб, які не становлять значної суспільної небезпеки чи ризику застосування насильства.
Читайте також: Застава як запобіжний захід: чи дотримується Україна європейських стандартів?
Основи застосування запобіжних заходів чітко регламентовані Кримінальним процесуальним кодексом України. Стаття 177 КПК визначає, що метою будь-якого запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним процесуальних обов’язків та запобігання конкретним ризикам, таким як втеча від слідства чи суду, знищення доказів, незаконний вплив на учасників процесу, перешкоджання провадженню іншим чином або вчинення нового правопорушення. Обрання запобіжного заходу можливе лише за наявності обґрунтованої підозри та реальних, підтверджених доказами ризиків. При цьому одним із ключових є принцип пропорційності: обраний запобіжний захід має відповідати характеру та ступеню існуючих ризиків.
Стаття 183 КПК прямо вказує на винятковість тримання під вартою, яке може бути застосоване лише тоді, коли прокурор доведе неможливість запобігання ризикам за допомогою більш м’яких заходів, таких як особисте зобов’язання, застава чи домашній арешт. Цей підхід відповідає європейським стандартам прав людини, що підтверджується практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував на обов’язку національних судів розглядати альтернативи триманню під вартою та детально обґрунтовувати неможливість їх застосування.
Дивіться такожнашу інструкцію: Запобіжні заходи Evidence Partners.
Домашній арешт, передбачений статтею 181 КПК, є одним із таких альтернативних заходів. Він полягає у забороні підозрюваному залишати своє житло цілодобово або у визначений період доби. Суд може обрати цілодобовий або частковий (наприклад, нічний) режим домашнього арешту, залежно від обставин справи та оцінки ризиків. Цей захід може застосовуватися до осіб, підозрюваних у злочинах, за які передбачене покарання у вигляді позбавлення волі.
Для забезпечення ефективності домашнього арешту передбачені механізми контролю. Органи Національної поліції здійснюють нагляд за дотриманням умов арешту, маючи право перевіряти перебування особи вдома та вимагати пояснень. Важливим інструментом контролю є можливість застосування електронного засобу контролю – браслета, який відстежує місцезнаходження підозрюваного та сигналізує про порушення режиму. Крім того, суд може покласти на особу додаткові обов’язки згідно зі статтею 194 КПК: здати документи для виїзду за кордон, утримуватися від спілкування з певними особами чи відвідування певних місць. Тривалість домашнього арешту обмежена: початково до двох місяців, з можливістю продовження, але в цілому до шести місяців під час досудового розслідування, що забезпечує баланс між інтересами слідства та правами особи.
Незважаючи на чіткі законодавчі рамки та міжнародні стандарти, українська судова практика демонструє схильність до надмірного застосування тримання під вартою. Слідчі судді часто формально підходять до оцінки ризиків, погоджуючись з доводами обвинувачення без глибокого аналізу можливості їх нейтралізації менш суворими заходами, зокрема домашнім арештом. Обґрунтування необхідності тримання під вартою нерідко зводиться до стандартних бездоказових формулювань про ризик втечі чи впливу на свідків, без конкретизації обставин та пояснення, чому домашній арешт є недостатнім. Така практика суперечить вимогам як КПК України, так і Європейської конвенції з прав людини, що призводить до невиправданого позбавлення волі осіб, зокрема успішних керівників, підприємців та службовців, ще до винесення вироку.
Застосування домашнього арешту має значні переваги з гуманістичної точки зору, особливо у справах “білих комірців”. Підозрювані в цій категорії справ зазвичай мають стабільне соціальне становище, родину, роботу, не схильні до насильства та часто не мають попередніх судимостей. Застосування до таких осіб запобіжного заходу у виді тримання під вартою в умовах слідчого ізолятора може мати руйнівні наслідки для їхнього здоров’я, сімейних та ділових зв’язків, репутації, що суперечить презумпції невинуватості. Проблемні умови утримання в українських СІЗО лише посилюють негативний вплив.
Домашній арешт, навпаки, дозволяє зберегти нормальний спосіб життя наскільки це можливо: особа перебуває вдома, з родиною, може продовжувати працювати (дистанційно чи за дозволом суду), отримувати медичну допомогу, підтримувати соціальні контакти та забезпечується реалізація конституційної презупції невинуватості.. Це також є економічно вигіднішим для держави, оскільки витрати на утримання в слідчому ізоляторі значно вищі, ніж на контроль за дотриманням умов домашнього арешту.
Специфіка ризиків у білокомірцевих справах також свідчить на користь домашнього арешту як більш пропорційного заходу. Такі підозрювані часто мають міцні соціальні зв’язки (сім’я, майно, бізнес в Україні), що знижує реальний ризик втечі. Цей ризик додатково мінімізується здачею закордонних паспортів та електронним моніторингом. Ризик знищення доказів зазвичай зменшується уже після проведення обшуків та вилучення документів. Ризик впливу на свідків можна нейтралізувати шляхом відсторонення від посади та заборони спілкування з певними особами. Ризик вчинення нового економічного злочину також контролюється через обмеження діяльності та моніторинг. Таким чином, більшість потенційних ризиків може бути ефективно зведена нанівець за допомогою домашнього арешту та пов’язаних з ним обмежень, роблячи тримання під вартою непропорційним заходом, який завдає надмірної шкоди без реальної необхідності.
Домашній арешт є не лише законною, а й логічною та обґрунтованою альтернативою триманню під вартою у переважній більшості справ щодо економічних та службових злочинів. Законодавство України та міжнародні стандарти прав людини вимагають застосовувати тримання під вартою лише як винятковий захід, коли жодні інші, менш суворі заходи не здатні забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного. Домашній арешт, особливо у поєднанні з електронним моніторингом та додатковими обов’язками, здатен ефективно нейтралізувати ризики, зберігаючи при цьому баланс між інтересами правосуддя та фундаментальними правами людини, зокрема правом на свободу та повагу до гідності до винесення вироку суду.
Захист у таких справах має послідовно доводити можливість та доцільність застосування більш мʼякого запобіжного заходу, зокрема й домашнього арешту, спростовуючи аргументи обвинувачення щодо необхідності ізоляції та наголошуючи на принципах пропорційності та гуманності кримінального провадження.
Саме такий підхід, заснований на глибокому розумінні законодавства та послідовному відстоюванні прав клієнтів, застосовуємо ми в юридичній компанії Evidence Partners. Наша практика у справах white collar crime свідчить про важливість не лише знання закону, але й активної боротьби за його справедливе та пропорційне застосування, використовуючи всі можливості для обґрунтування переваг у т.ч. менш обтяжливих запобіжних заходів, там, де це відповідає інтересам наших клієнтів.
